Нагадаємо, 13 травня Кабінет Міністрів України анулював ліцензію американської компанії Vanco на користування Керченським шельфом Чорного моря для розробки нафтогазоносних ділянок. За даними Уряду, справжнім власником шельфу виявився Рінат Ахметов, який через складні схеми провів своїх акціонерів. Вважається, що такі різкі дії Уряду викликала та інформація, що Vanco збирається незаконно перепродати даний шельф російським компаніям пов’язаним з Газпромом.

Проте, наразі нам цікавий інший факт. Для свого виступу з цього приводу Тимошенко зібрала велику прес-конференцію, на якій прямо звинуватила Президента в корупції, мовляв, саме з його «легкої» руки було підписано договір продажу. Ющенко був присутній при складанні договору і, як заявляє Тимошенко, був особисто зацікавлений в продажі шельфу.

Сенсаційна заява! Прем’єр відкрито звинувачує Президента в продажності. За наявності необхідних аргументів і фактів – це підстава для імпічменту. І яку ж реакцію бачимо ми з боку ЗМІ? Інформація потрапляє лише до стрічок новин і губиться серед загального потоку. А провідні телевізійні канали блокують критичні заяви Тимошенко так, ніби нічого не відбулося.

Після “помаранчевої революції” всім здалося, що принаймні свобода слова в Україні гарантована. Проте ми бачимо, якими методами наразі користується Секретаріат Президента. Парадоксально, що про конференцію Прем’єра не згадують у вечірніх новинах на ТБ. Це яскравий приклад виявив суть нинішнього підходу до свободи слова та політичну далекоглядність українських медіа-магнатів. Це означає, що останні все ж таки роблять ставку на Ющенка.

Різноманітні парламенто-коаліційні війни, скандали та інтриги мають право на існування в інформаційному просторі. Проте, тільки-но з’являється що-небудь суттєве й аргументоване – інформація блокується. Звичайно, зацікавлені сторони завжди мають змогу дізнатися про все. Проте, для більшості українського електорату Інтернет досі лишається загадкою, і довіряють вони більше телевізору. От і б’є завбачливий Секретаріат по руках неслухняних журналістів, аби не показували все підряд (як казав класик: “Как бы чего не вышло”).

Не беруся прогнозувати переможця у війні Ющенко-Тимошенко, але можу запевнити, що війна обіцяє ще багато цікавого. Юля не припиняє радувати народ скандалами, виплатами, інфляцією й т.п. Як виявилося, Ющенко зібрався чинити їй опір. От тільки наївних телеглядачів шкода…

Стосунки між президентом і прем’єром давно стали, м’яко кажучи, натягнутими. Почалося все з того, що колишні спільники по майдану стали спілкуватися майже виключно відкритими листами. Потім президент звинуватив уряд у непрофесіоналізмі та вимагав терміново вжити антиінфляційних заходів. Забавно, що приводом для блокування трибуни ВР БЮТівцями в день щорічного виступу президента стало саме прийняття пакету антиінфляційних заходів. Ну і, звісно, посада голови фонду держмайна Семенюк, яка будучи людиною президента, ніяк не дає врятувати економіку додатковою приватизацією.

Погіршення загальної економічної ситуації в країні відчутно вдарило по гаманцях усіх громадян, а не лише по рейтингах політиків. А тут іще – мало своїх проблем, – загальносвітова фінансова криза.

Пам’ятаєте, ще тільки-но Тимошенко отримала крісло прем’єра, аналітики пояснювали це президентське призначення тим, що зима буде важкою і всі негаразди повісять на Юлю. Аби дискредитувати її перед черговими президентськими виборами. Ніби в цьому полягав план Ющенка. Проте, ніхто краще за Тимошенко не може пояснити, хто в усьому винен. Хоч би й кілька років вона була на посаді, їй завжди вдасться звалити все на „темне минуле” та на саботаж роботи Уряду з боку Президента.

Сьогодні ж політологи всі як один розцінюють поведінку Юлії Володимирівни як спробу спровокувати Ющенка на відставку Уряду. Це дійсно було б їй вигідно. Тоді народна улюблениця розвела б руками, мовляв, „хотіла як краще, але мене зрадили”. Та Ющенко „розкусив” її підступні плани і заявив, що не дасть „зістрибнути з потягу”. Отож у прем’єрки склалася ідеальна ситуація: роби що хочеш – відставки не дочекаєшся. Політик із її досвідом просто не міг втратити такої нагоди.

В будь-якому разі Тимошенко виграє. Якщо Президент відправить її у відставку, економічні негаразди та відповідальність за розвал коаліції цілком можна буде покласти на нього. Як ні як, а на президентських виборах саме з Ющенком їй ділити помаранчевого виборця. Можливо, дещо зарано відходити від перших політичних ролей. Проте, можна перекантуватися й лідеркою фракції. Хоч і відмовилась від депутатського мандата, але, певно, щось вигадають. Чи й взагалі влаштують нові парламентські вибори, про можливість яких уже заявив Турчинов у вчорашньому телеефірі.

До речі, не випадково, що про позачергові вибори заговорив саме Турчинов — ми вже писали раніше, що кандидат у київські мери, який розраховує на перемогу, у своїй програмі повинен обіцяти позачергові київські, а краще — парламентські вибори.

Допоможуть у розвалі ВР регіонали, яким вже набридло відсиджуватися в глухій опозиції. Головну умову такого ситуативного союзу з боку БЮТ озвучив той самий Турчинов – нова, БЮТівська, редакція Конституції. І, до речі, немаловажна деталь, про яку обмовився Турчинов – збалансування влади може бути як в бік посилення повноважень Парламенту, так і Президента.

Фактично, Тимошенко наразі має імунітет. Всі так бояться, що вона „зістрибне з палаючого потяга”, що дозволятимуть їй будь-що. І ця ситуація буде використана нею для проведення конституційної реформи.

Прийняття поправок (а по суті – нової редакції) Конституції потребує щонайменше двох сесій ВР (як раз до президентських виборів). Очевидно, ці зміни будуть писатися під нового президента, яким небезпідставно розраховує стати Тимошенко. Таким чином, зміни в бік посилення президентських повноважень навіть більш вірогідні, аніж у бік прем’єрських. Окрім того, сама по собі реформа та пов’язана з нею політична війна, відверне увагу виборця від наповнення власних холодильників. Ще й можна буде черговим „виконанням передвиборчих обіцянок” козирнути.

Як би там не було, а президентське крісло — стабільніша політична платформа, аніж прем’єрське, яке спирається на хитку коаліцію і може бути відставлене президентом.

Незабаром крісло Президента звільниться – за нього варто боротися!

Аналітики лише прогнозують введення військового стану на півночі Косова. Фактично – його вже введено. Не вистачає хіба що комендантської години.

По приїзді в Косовську Митровицю, в очі одразу кидаються військові патрулі. Вигляд важкої стрілецької зброї створює напруження. Першу половину дня ми розважались тим, що знімали на камеру та фотографували легкі БРДМи, військові патрулі й колючий дріт на мості, що розділяє місто на сербську та албанську сторони. В обід зрозуміли, що весь час знімали одну й ту саму техніку, яка їздить колами.

Але справа в тому, що по цей бік моста немає жодного албанця чи албанського представництва. Тобто, тут просто нема кого боронити від сербів. Тим більше, патрулю з шести чоловік із ручними кулеметами. Патрулюють усі: військові, місцева поліція Косова, UN, іноземна поліція, французька жандармерія тощо. Номенклатура всіх цих підрозділів величезна, і розібратися в усіх їхніх типах майже неможливо.

Теоретично, місто розташоване в зоні відповідальності французів. Здебільшого, ми зустрічали португальських військових, а реально рулять усім „америчане”. За свідченнями українських миротворців (яким заборонено давати інтерв’ю, тому спілкувались ми неформально) дії всіх цих організацій не скоординовані і, як наслідок, неефективні. Самі по собі підрозділи – боєздатні, а в сукупності – бардак і розвал.

Знов-таки – корупція. Крадуть звісно ті, хто рулить, а не ті, хто як українці, на третьорядних ролях. Зокрема, нещодавно українська сторона замовила обладнання через ООН — гроші проплачено, а техніка — десь „загубилася”.

Проте ефективність і не вимагається. Албанці та серби розділені річкою. Тримати під контролем міст, через який немає жодного пасажирського чи вантажного сполучення не важко. Всі інші патрулювання мають більше психологічну мету, аніж військову. Серб має весь час бачити поруч іноземного солдата і знати, що набої бойові.

Політика пацифікації в дії. Постійно — іноземні військові, іноземні поліцейські та „поліція Косова”. Схоже люди потроху звикають до військового стану. І зрештою, змиряться з албанською адміністрацією. На це розраховує і окупаційна адміністрація.

Допоки серби погодились з усім, окрім албанців. Спалено албанські пости на кордоні з Сербією. Захоплено місцевий суд, який хотіли передати албанцям. Військові звільнили суд від жіночок, що працювали там до того, при цьому розгромили приміщення, знищили папери… І дія бюрократичного апарату в краї припинилась. Мабуть, з чверть авто в місті їздять без номерів – їх просто нема де реєструвати.

Проте гірше за військову інтервенцію – насадження демократичних забобонів. Югослави давно не бавились демократією. З сорокових до вісімдесятих – Тіто. Потім Мілошевич. Потім – натовські бомбардування та війна. Весь час було якось не до виборів.

Багато сербів, з якими ми спілкувались, покладають надію не на власну зброю, а на майбутні вибори. Дві основних партії: пацифістично-пофігістські демократи, які готові визнати Косовську незалежність, та Радикали, які її не визнають. Президент конфліктує з прем’єром (все як в Україні). Влада слабка. Країною проходять передвиборні мітинги. Видно, що сербам вони ще не набридли й публіка непроплачена. Вилито багато бруду один на одного. І, як наслідок, немає жодної „єдності сербського народу перед обличчям загарбника”.

По-друге, навіть у самому Косово люди на повному серйозі апелюють до якогось “міжнародного права”. Когось намагаються переконати, що Косово – споконвіку сербська земля, духовне серце й „культурна константа”.

За цих обставин важко очікувати активного та організованого спротиву косовських сербів та суттєвої допомоги з боку сербської держави. Поки всі зайняті виборами. Поки серби ще вірять у демократію та справедливість міжнародного співтовариства. Переоцінюють те, що деякі країни (серед яких і Україна) ще не визнали Косова. Сподіваються на вирішення проблем ззовні.

Розвішують сербські пропори, друкують на футболках „Косово є Сербія” та клеють портрети Путіна. Албанці, до слова, також вивішують разом зі своїми прапорами американські. Проте, є суттєва відмінність – американці тут, а Путін – в Кремлі.

Сьогодні серби надзвичайно вразливі. Час до виборів (які мають відбутися в кінці квітня) — найкращий для остаточного витіснення сербів з Косова. Боєзіткнення українських миротворців з сербами біля суду — лише підготовчі дії. Найближчим часом варто очікувати спроб „остаточного вирішення косовського питання” та… нових жертв серед українського контингенту.